Фарба для волосся темн в дт нки

Войти на сайт

Новости Клуба Молодых Дарований

И снова вынуждена извиниться перед постоянными читателями за перерыв с рассылкой. Отпуск положен даже редактору КМД:)
В нынешнем выпуске – лучшее из поступившего на сайт в августе и сентябре. Наслаждайтесь.

Остуджено душі
марудним дощем.
По вінця налито
розлуки.
Невтішність осіння
невпинно гряде.
Цей серпень –
її запорука.
Свій келих останній
я вип’ю сповна –
і терпко,
і гірко,
й багряно.
Прийду уві сні
з безшелесним
“прощай”
і зникну назавжди
під ранок.
А поки – спивай ще
гарячі вуста,
тамуй тілом
тіла голод.
Невпинність осіння
за серпнем гряде.
Несе під крилом нам
холод.

Малюнок пензлем (переживання)

Спершись плечем
на одвірок стоїш —
дихаєш жовтнем,
кутаєш плечі
в горжетку пухку;
листя пожовкле
тихо лягає
на стежку пусту —
стежку строкату,
стиглі каштани
вилискують так,
ніби цукати.

Навстіж відкриті
вікна німі —
довго чекати,
за почуття
неймовірно сухі —
мідні дукати,
дрібну копійку,
ламаний гріш —
за безнадію.
Спершись плечем
на одвірок стоїш —
сонце не гріє.

Кутаєш плечі
в горжетку пухку,
листя-мандали
тихо лягає
на стежку пусту —
марно чекала.
Дихаєш жовтнем,
повітря тремтить,
туман наче просинь.

Спершись плечем
на одвірок стоїш —
схожа на осінь.

Морок, морок, жадне тіло,
Вогнем похоті горіло.
¶ байдуже, що ворожість
Згуртувала їхню схожість.
Тіло все кричало, мліло,
Відчуття воно хотіло.
Без мальованих прелюдій,
Розрива бажання груди.
Не кохати! Й почуття
Тут не сповнюють життя.
Дика похіть! Трощить, тягне!
Хто ж кого скоріш роздягне?
Близько-близько й не любов
Заставляє бігти кров.
Мозок більше не панує,
Тіло зараз владарює.
Ти мені ніхто, чужі
Дві людини на межі.
На один лиш день релакс,
Цьому не підзвітний РАГС.
Все, хвилина промайнула,
Тіла музику почула.
Й розійшлися на всі боки,
Може, навіть, довгі роки,
Не сказавши, що хотіла,
Заглушивши похіть тіла.
Погляди на два боки.
Па. ми знову вороги.

Коли ти захочеш пізнати мене

але.
не поверхнево, не просто лишивши
(ніби наскельний розпис) малюнок
скуйовджених крилець метеликів

займися зі мною. дайвінгом

Процес поглинання води та
занурення в безвість
триватиме плинно аж поки
єство не торкнеться
пласкатого дна –
уламку прадавнього берега

немов розчинившись в пелюстках актинії
навпомацки будемо кожну заглибинку
дна відчувати так тонко.

моєю рукою розкресливши простір
ти скажеш: “виходьмо із чрева землі
та води!”
я буду покірною: скидаючи тіло
та риб”ячу луску, пройшовши навиліт
кисневої бульбашки серця
згорнуся у крапку вмирання-зачаття
пірну в позачасся

Цей шлях лабіринтом завжди починається з себе

чи ж не впізнаєш?
той хлопчик
прикутий до матері-Першої жінки,
сповитий пеленками міцно Її пуповиння
то Ти!
Вдивляйся у себе, допоки пульсує і дихає
нить Аріадни
допоки.

всередині Неї
всередині Світу
у храмі Води

Хотіла закохатися у ватру,
Знайти себе в оманливім вогні.
Хотіла стать росою, щоб азартно
Вчепитися до твоїх брудних ніг.
Невипита безмовність запалала
У темній асиметрії вина,
Хотіла закохатися у себе,
проте у серці місця вже чортма.
Хотіла стать зорею,щоб у небі
Зловити такт для танцю в кабаре.
Хотіла. Та закохана у тебе,
Хоч моя думка віри в це не йме.

РОЗЧАРОВАНА

Як важко мені це вдається, розумнику, знав би…
Хоча я сама такі правила гри встановила.
Змішались відтінки, закінчились якісні фарби,
Ти знаєш, я а малювати ніколи не вміла.

Та хтось мене змусив потворити сірі полотна,
¶ я майже злилась, тому що не бачила змісту,
А я лиш кричала, що я з Сальвадором не згода
Й ночами складала свою недописану пісню.

Псувала знаряддя і пальці навмисно ламала,
А він лікував та казав, що усе у нас вийде,
¶ здійметься вічна (читати «посмертна») негаснуча слава,
А я лиш читала по темному небу, що сонце не зійде.

Я гостро відчула потребу втекти якнайДалі,
Жбурнути в лице свої скатологічні «шедеври»,
Назвати сміттям ним даровані квіти зів’ялі…
Я точно вже знаю, за що я не хочу померти!

Бо я не художниця… В кожного своє призначення.
Така, яка є, трохи втомлена і зневірена,
Бо стільки зусиль невідомо на кого втрачено,
¶ стільки всього у минулому я змінила би…

Не злися на мене, хороший мій, я ж не скаржуся,
Я знаю тобі не потрібні такі відвертості.
Може, колись я відкритись тобі наважуся,
А поки мені спокійніше за маскою зверхності.

Мама кличе мене в дитинство,
З виднокраю далекого кличе
В дитсадківські рожеві простори,
В заберезений гай призабутий,
У строкаті землі фантазій.
А в руці у мами – цукерка,
Над волоссям у неї – Сонце,
Очі мамині теж від Сонця,
Її пальці – промені теплі.

Я моторно біжу до мами,
Та водночас дивлюсь під ноги –
Не спіткнуться б, не перечепитись!
Бо тоді це видіння щезне,
¶ залишиться тільки цукерка.
Але нащо, коли не від мами?!

Ховаєшся від мене по кутках.

Ховаєшся від мене по кутках —
Щоразу з різними партнерками.
Ти так розкабанів, що просто страх! —
¶ не дививсь давно у дзеркало.

В усі краї, напевно, їздив ти
(¶ часто навіть без запрошення!),
Але й донині не зумів знайти
Свою принцесу на горошині.

¶ хтось тобі нашіптує: це я!
Хоч мозок ревно заперечує.
Ми сваримось. ¶ знову нічия,
¶ все закінчується втечею.

Тікай, тікай! Тікай у ніч, як сон,
Лети — скоріше від метеликів!
Бо дожену (я змалку чемпіон!) —
Тоді вже буде непереливки.

не вбирай білих перлів – дівкам до заміжжя не можна
не носи бурштину бо накличеш на себе біду
насувається ніч пишнотіла духмяна тривожна
по колючій стерні по росі я до тебе прийду

а мати кажуть він тобі не рівня
а баба кажуть бог тебе спаси
а в мене голова пуста шпаківня
в якій ночують тіні й голоси

не всміхайся зухвало – що скажуть сусіди про матір
і не вештайся полем – що скажуть про батька свати
у неділю мене на колодку закрили у хаті
бо у церкві вінчався з рудою красунею ти

а батько кажуть схаменись дівчино
а дідо кажуть стид на все село
а я собі сміюся я причинна
мені й дитину вітром принесло

ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння

Твої обійми дряпають нерозумінням
Не розумію я твоїх палких обійм
Це що? Ти просто граєшся в кохання
Чи щось серйозне виникло між нами?

Твій поцілунок дряпається звичкою
Я звик до тебе і до твоїх вуст
Я відчуваю кожен рух і подих
Але ж це так не схоже на підробку

Гаряче тіло дряпається ніжністю
Твоє волосся мокре від дощу
і очі
нафарбовані
вином
Все дряпається пристрастю
до крові

Твій голос дряпає словами про кохання
Такими, що відомі всім з народження
А я, подряпаний і втомлений тобою,
Не зміг прокинутись, коли скінчився сон

Там був ти.
Ти плювався вогнем.
Ти породжував сни і ненависть.
Я не знаю, де вмруть твої мрії.
Перш ніж вбити їх, вдар у литаври.
¶ не бійся здаватись смішним.
Не кради у людей чистоту,
Бо неправдою щастя не зробиш.
Я не ріжу на кадри кіно,
Та на смак відчуваю твій запах.
Я фарбую на синє волосся,
Ось така я нездала Мальвіна..

Источник:
Войти на сайт
Новости Клуба Молодых Дарований Выпуск No61 И снова вынуждена извиниться перед постоянными читателями за перерыв с рассылкой. Отпуск положен даже редактору КМД) В нынешнем выпуске — лучшее из поступившего на сайт в августе и сентябре. Наслаждайтесь. Дана Рудик: Передчуття Остуджено душ марудним дощем. По внця налито розлуки. Невтшнсть осння невпинно гряде. Цей серпень — запорука. Свй келих останнй я вип’ю сповна — терпко, грко, й багряно. Прийду ув сн з безшелесним `прощай’ зникну назавжди пд ранок. А поки…
http://subscribe.ru/archive/lit.graph.kmd/200710/02002412.html

Фарба для волосся темн в дт нки

В УСІХ ПО-РІЗНОМУ

З МІСЦЯ ОСНОВНИХ ПОДІЙ

Знов підійшла акушерка. Щось їй не сподобалось. Принесла штатив, поставила Іринці крапельницю. Сказала, що води відійшли і тягнути вже не можна.
Майже ніч. В родзалі затишшя. Персонал в кінці коридору в ординаторській вечеряє, дзенькає посудом. Через кілька днів Новий рік. Мабуть, святкують. Може, більше в цьому році разом не зберуться. Капають краплі. Тенькає в коридорі годинник. Все повільно, як уві сні… Рушник під спиною мокрий і вже холодний. Тягне в попереку… Перейми все частіші. Поки що терпиться.
«Цікаво, — думає Іринка, — може, то я така терпляча? Ось так тихо і народжу собі, бо лементувати якось соромно? Бо чого кричати, коли можна просто закусити губу, або стиснути кулаки, щоби нігті впилися в долоні? Це тільки в кіно показують, як «радистка Кет» в безпам’ятстві кричала в німецькій лікарні російською мовою. Правда, вона, наче, контужена була…”

В ЖИТТІ БУВАЄ ВСЯКЕ

Зосередитись на грудях Іринці так і не довелось. Тільки-но вона повернулась до післяродової палати, як зайшла медсестра і зачитала список мамочок, яких переводять на третій поверх, до немовлят. Іринка теж була в тому списку. Ті, кого не назвали, побурчали і залишились лежати на своїх місцях. А названі щасливиці заметушилися, складаючи в пакети свої чашки-ложки, пляшки з водою та соками, баночки з недопитим холодним бульйоном, яблука-мандарини-печиво, газети, записки і всякий дріб’язок, котрим за добу заповнились старенькі тумбочки. У Іринки та Світлани тумбочка була спільна і теж не порожня – до обох сьогодні вже не раз приходили, кричали у закрите і заклеєне на зиму вікно, кидали сніжками, махали руками, передавали передачі. Іринка помітила, що сусідку навіщали подружки та колишній чоловік.

В палаті їх було шестеро – Іринка, Світлана, Арміда та Віра (молодичка, що так хотіла сина) з доньками, Анжела та Ольга – з хлопчиками. Точніше – на той момент їх у палаті стало аж дванадцять! Кожна уважно і з цікавістю розглядала своє щастячко, звикаючи до нього, вишукуючи знайомі риси – «Носик татусів, губки мої, а брівки? Та наші брівки, чиїми ж їм бути?!» Окрім маленьких пичок нічого не було видно, тому що діти являли собою «лялечки» — тугі кокони приблизно одного розміру, з яких виглядали лише мордашки з великими щоками. Щоки у них були пристойні – нянечки якось умудрялись зав’язувати їм косиночки, а потім пелюшки, що підтиснені щічки справляли враження задоволених і ситих радянських дітей, найкращих дітей у світі.

СКОРІШЕ Б ДОДОМУ…

В спеціальній кімнаті вона переодяглася в своє домашнє. Розчесалася, підфарбувала губи – чудово! В сусідній кімнаті їй показали маленьку – щоб побачила, що своя. Розповіли, як обробляти пупочок, потім сповили дівчинку в нові пелюшки швидко та вправно, мабуть, Іринка так і не зможе. Вона хотіла вже взяти свій величезний рідний пакунок у ковдрі та мереживах, але нянечка її відсторонила зі словами: «Ні! Виношу я сама!»
Вони вийшли до передпокою, Антон зробив кілька кроків їм назустріч і завмер із широкою посмішкою. Нянечка простягла йому пакунок. Він незграбно взяв його обома руками, потім перехопив інакше, підпер знизу коліном, правою рукою щось тицьнув у кишеню нянечки, знов обережно взяв згорток, і вони вийшли з лікарні на засніжену вулицю, де в машині чекав сусід Петрович.
— В добру путь! – сказала нянечка.

— Тут така смішна такса, — сказав Антон, вже сидячи на задньому сидінні машини поруч з Іринкою, — нянечці заведено давати за пацана п’ятірку, а за дівчинку троячку. Я, Іринко, дав п’ятірку. Хіба вона в нас якась уцінена? – і обережно зазирнув під мереживне покривальце. Донька спала і тихо чмокала зеленим ротиком.
— Ні, не уцінена! – прошепотіла Іринка, — Самий перший сорт!

— Зінченко! Наталочко! Я тебе прошу – віднеси, будь ласка, журнал до учительської, постав на полицю, ну, ти знаєш, куди. Я мушу бігти скоренько, обіцяла малу з ясел забрати до сну, бо буде крику. Дякую тобі!

— Ірино Михайлівно! Пробачте, а куди це ви так розігналися? Вас завуч шукає, там Тетяні Павлівні погано з серцем стало, вас шукають на заміну у восьмий-«Б», у вас же, здається, крім англійської, ще й французька? От і нагода освіжити, щоб не забувалося.
— Але… Мені в садочок… Я обіцяла доньці…
— Люба моя! Дитячі садочки працюють до дев’ятнадцятої години! А то і довше! І якщо би я свого сина забирала відразу по обіді, то не була б зараз директором школи! А ви свою надто пестите! Суворіше треба! До життя готуйте! А то – принцесу культивуєте! А життя не пожаліє! Восьмий «Б» без кабінету залишився, то беріть журнал, ключі від музею Леніна, дітей заберіть в актовому залі, в музеї урок і проведете. Але – за порядок відповідаєте головою! Ідіть. Через два тижні атестація, завуч характеристики пише – навіщо вам неприємності?

— Машуню! Маш! Я прийшла. Додому підемо?
— Я тобі більше не вірю.

***
— Ір, ти куди? Чого тобі не спиться?
— Та я зараз, Антоне, тільки вийду на балкон гляну. Щось там на вулиці все гуде та гуде.
— Все тобі не так. Спала б, скільки до ранку залишилось, он вже світає, а ти блукаєш.

— Ну, що там? Холодна як жаба, притуляйся, погрію. Халат на сорочку не могла вдягнути?
— Знаєш, Антоне, щось таке дивне – гелікоптери летять кудись на північ, а по вулиці їдуть зелені військові машини, раз штук п’ять, тоді ще і ще. Якось моторошно. Може підеш глянеш?
— І що зміниться? Котра година, Ір?
— П’ять незабаром.
— Ну, ти даєш! Сьогодні ж субота! Так, а ну — лежи тихо! Малу дивилась? Укрита?
— Та укрита.
— Ото й спи! І мені дай виспатись, вихідний же!

Далі день пішов, як день. До Ірини з Антоном заїхали кума Наталя та кум Ігор із хрещеником, всі зібралися, татусі посаджали на шиї Машу та Миколку і двома сім’ями рушили до тролейбусу, що їхав на Хрещатик – просто так, погуляти весняним центром міста, купити дітям повітряних кульок, поїсти морозива. Погода чудова, каштани розквітають, тюльпани на клумбах, горобці верещать – чом би і не відпочити?

Вже вертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від головпоштамту, вгамували дітей, пристроїли їх у себе на колінах і посміхнулися до фотографа, щоб залишитись такими назавжди.
— Ось, візьміть здачу! Адресу я записав, фото вишлю в понеділок. Ось мій телефон, раптом не отримаєте за тиждень – телефонуйте. Яке у нас сьогодні число?
— Антоне! Яке число сьогодні?
— Двадцять шосте.
— Так і запишемо – Двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року.

Увечері, намірявши дозиметром досхочу в квартирі та у дворі, Ірина з Антоном із сумом зрозуміли, що тут від радіації не сховатись, хоча є місця чисті, а є, де занадто, особливо при дорозі, та й килимок коло дверей був неспокійний, і навіть на Іринчиній зачісці повсідалася та радіація. На додачу зателефонувала однокласниця Антона Каріна і розповіла, що до неї приїхала двоюрідна сестра з Прип’яті, а там подейкують, що «тимчасова евакуація» не матиме зворотнього напрямку. Але ж то Прип’ять, а хто і куди евакуюватиме тримільйонний Київ, якщо ситуація погіршиться? Коли Антон обмовився, що має вдома до завтра дозиметр, Каріна пошепки упросила його приїхати, бо, звісно, родичі родичами, але, хто знає, скільки загрози привезено з їхніми речами. І Антон поїхав.

Ірина вклала Машу спати та сіла за зошити. Але думки були про інше. Вона метикувала, куди б відрядили Машу хоч на місяць, доки вона сама закінчить навчальний рік та прийме екзамени. Може, кума Наталя могла б напроситися до тітки на Львівщину? Вона ж не працює. А вони б з Антоном у вихідні навідували їх. Але як кума упорається з двома дітьми? Миколка ж сам ледве ходить, з ніжкою питання не доведене до кінця. Дві операції поки ще не зробили з нього здорову дитину.
— Що ж робити? Я б і сама поїхала, та хто ж відпустить зі школи наприкінці року? -розмовляла сама з собою Ірина, гризла кінчик ручки з червоними чорнилами і ніяк не могла зосередитись на перевірці контрольних робіт.

Пізно увечері задзвонив телефон. Ірина схопила слухавку в коридорі, прикривши ногою двері до кімнати, де спала Маша. Антон визирнув із ванної.
У слухавці билася в істериці Наталя. З її слів не можна було нічого розібрати, а десь коло неї плакав Миколка та все повторював: «Мамо, мамоооо. »
Через якийсь час Ірина домоглася пояснень. Новини були страшні – машина, в якій Ігор їхав у відрядження, потрапила в аварію, Ігор загинув на місці, а ще двоє людей у лікарні. До атомної так і не дісталися…

Увечері, чіпляючи над диваном білий клейончастий екран для перегляду діафільмів, Наталя бачить на шпалерах намальований помадою хрест.
— Так, піонери, це що таке?! – суворо питає вона малих, що всілися в очікуванні сеансу.
— Та то так… — відповідає Маша, відводячи погляд на люстру.
— А детальніше можна? Миколо, що за хрест, і хто дозволив брати мою помаду?
— Ми більше не будемо, опускає очі Миколка.
— Сподіваюсь, бо ремонту я не планую, але дуже хочу знати, навіщо ви над диваном хреста намалювали, а, чортенята?
— Ми грались у лікарню «Червоний хрест», — неохоче каже Миколка.
— Яку-яку лікарню?! – перепитує Наталя.
— Лікарню «Червоний хрест!» — вигукує Катя, — Там Марія народила Бето, а потім втратила пам’ять! Ви що, телевізор не дивитесь?!
— Матінко рідна! – сплескує в долоні Наталя, усвідомивши безумовний авторитет червоного пластмасового ящика.

***
— Антоне, вже п’ята, встаємо! Бо знову можем не встигнути.
— Зараз-зараз. Холодно як.. Бррр…
— Давай, одягайся. Я побіжу чайник поставлю, якщо хочеш.
— Хотів би, та ніколи. Може, краще термос зробиш?
— І що – будемо пити там на вулиці на снігу, а всі дивитимуться?
— Можна у під’їзді сусіднього будинку.
Ірина хмикнула, а Антон, натягуючи брюки на спортивні штани, ображено бубонів:
— І чого ти хмикаєш? Ти зроби, а там вже видно буде, чи згодиться.
— Добре-добре, зараз. Темно як на дворі, і коли вже ця зима мине?
— Ти одягайся хутчіш, та рукавиці бери і шарф, бо закоцюбнеш, як минулого разу.

Вранці Ірина зібрала Машу і рушила з нею за звичайним маршрутом до куми, а далі сама двома тролейбусами на роботу – Антон зробив вигляд, що спить. Після звільнення він мав багато часу на роздуми про життя, але мало було з того толку.

— Іро, я не знаю, що з цього вийде, — сказав він увечері дружині, дивлячись кудись за вікно – Я домовився з Петровичем – він стоїть на Республіканському стадіоні на базарі, казав, хтось там звільнився, і його хазяїн шукає продавця. Їздити по світу з мішками я не хочу, може, і так щось зароблю, спробую. Вони привозитимуть джинси, куртки, а ми з Петровичем продаватимемо… От вже не думав, що для цього вчився. Та там таких, кажуть, багато, — не чекаючи відповіді, він взяв цигарки і пішов у коридор до ліфта покурити.
— Ну, хоч так, все ж при ділі, — зітхнула услід Ірина.

— Мамо, мамо! Дивись, що ми намалювали! – Маша простягає матері клаптик білої тканини розміром із альбомний листок, а на ньому аквареллю намальована ваза із квітами.
— Ой, як гарно! Це хто ж тебе навчив?
— Це тьотя Наталя! Ми всі малювали квіти, а вона нам допомагала. Вона знаєш, як уміє! – Маша тікає, а через хвилину повертається і викладає на клейонці кухонного столу малюнки Миколки, Каті і два упевнено зроблені на вологій тканині натюрморти «від виховательки».
— Нічого собі! Наталко, так ти в нас талант?! Ти десь училась, чи самородок? – не приховує здивування Ірина.
— Та ні, тільки мріяла учитись. Так, сама, як рука поведе. Простирадло геть протерлося, то я пошила з нього наволочку, а решту порізала на клапті, от розважалися із дітьми малюванням, треба ж їх чимось зайняти, — знітилась від похвали жінка.

Источник:
Фарба для волосся темн в дт нки
В УСІХ ПО-РІЗНОМУ З МІСЦЯ ОСНОВНИХ ПОДІЙ Знов підійшла акушерка. Щось їй не сподобалось. Принесла штатив, поставила Іринці крапельницю. Сказала, що води відійшли
http://madame-i.sitecity.ru/ltext_1507224923.phtml?p_ident=ltext_1507224923.p_1507225627

COMMENTS